СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Література”


Один з найвідоміших австрійських письменників виявився... українцем

2 червня 2007 р. | Автор/джерело: Олександр ГАВРОШ, «Високий Замок»
 55702

Його ім’я нічого не скаже Україні. А поміж тим, 77-річний Андреас Окопенко є одним з найвідоміших сучасних письменників Австрії.

Лауреат престижних літературних премій, зокрема імені Георга Тракля та Великої державної премії Австрії в галузі літератури. Автор трьох романів, трьох книжок повістей і оповідань, дванадцяти поетичних збірок, близько двох десятків театральних постановок і радіоп’єс, телефільмів, літературознавчих розвідок тощо. Його вважають засновником постмодерністської літератури “гіпертексту”.

На просторах СНД ім’я Андреаса Окопенка стало відоме після опублікування у 2002 році у Санкт-Петербурзі його роману “Кіндернаці”. Це щоденник-сповідь хлопчика про нацистську Австрію. Письменник показує, як зароджувалася і пускала коріння тоталітарна свідомість у звичайних родинах, як виховувалися і формувалися “наці” серед побуту і війни. У Росії книжка викликала неоднозначну реакцію. Хтось побачив у ній паралелі з російським тоталітаризмом. Та нікому не спало на думку, що Андреас Окопенко за походженням... українець. Світло на цю сенсацію пролив часопис “Карпатський світ”, який опублікував спогади письменника про... Карпатську Україну.

Розповідь у “Кіндернаці” ведеться у зворотному порядку: починається з квітня 1945 року, а закінчується квітнем 1939-го. Родина головного героя - біженці. У 1989-му, через п’ять років після виходу роману в Австрії, Андреас Окопенко публікує у відомому віденському часописі Die presse спогад-есе “Ідилія і смуток дитинства”, в якому розповідає, що було перед квітнем 1939 року. А перед цим, виявляється, була Карпатська Україна.

Батько письменника Андрій Окопенко (1874-1965) був діячем Української Народної Республіки. Дипломат, військовий, лікар-психіатр. Після поразки української революції емігрував до Чехословаччини. Одружився із Вільмою Соботік. У 1930 році у Кошицях (Словаччина) у них народився син Андрій, якому й судилося стати відомим австрійським письменником.

З наближенням Другої світової війни та зростанням української національної свідомості на Закарпатті родина вирішила переїхати до Ужгорода. З цього епізоду 1938 року і починаються спогади Андреаса Окопенка. Перед читачами пробігають напружені і драматичні картини Карпатської України очима восьмирічного хлопчика. Родина Окопенків навіть придбала в Ужгороді будинок, не підозрюючи, що через декілька тижнів місто буде віддане Угорщині. Починаються нелегкі будні вічних біженців. З Ужгорода родина переїжджає до Хуста. Звідти до Тячева і нарешті до Тересви, де Андрія Окопенка уряд Карпатської України призначив дільничним лікарем.
Андреас пише, що в Ужгороді нарешті вивчив українську мову і відвідував четвертий клас народної школи при Ужгородській учительській семінарії, де директорував Августин Волошин. До речі, під впливом балад Шевченка тоді ж і почав робити перші літературні спроби. Письменник згадує, що у Тересві “тато зробив з мене переконаного маленького січовика. Він прямо відривав мене від радіотехнічної лектури, і ми прямували до церкви, де правилася урочиста Божа вечірня, що завершувалася величним хоралом “Ще не вмерла Україна”.

А ось як описує Андреас Окопенко поразку Карпатської України, яка збіглася з його днем народження: “Мені пригадується, як вранці 15 березня я прийшов до булочника Райса просити хоч якогось харчу. Тато повідомив, що угорці наступають у похідному порядку. Ми цілісінький день стежили за подіями, сидячи біля радіоприймача. Сподівалися почути звістку про те, що німці захистять країну. Але жодних повідомлень не прозвучало. Уночі перед хвірткою протяжно засигналила автівка. Волошин, який у ній сидів, розпитував батька, котрий вийшов до воріт, як проїхати на Мараморош-Сігет (Румунія). Тато, блідий як стіна, зайшов до спальні і мовив: “Вілічка, Волошин утік. Ми – жебраки”. Ми зараз же спакували найнеобхідніше у три валізи. Мама кинула до печі цілий оберемок найдорожчих для неї речей, аби вони не дісталися грабіжникам. Вона розмахувала киркою і вже ладна була розтрощити новісінькі меблі, але тато зумів її стримати. Цієї ночі вона видудлила більш ніж півлітра шістдесятиградусної горілки і залишалася тверезою. А рано-вранці з попелу в печі виглянув один-однісінький уламок, що зберігав таку-сяку форму, – маленький череп’яний чортик, серцевина різдвяної фігурки. На світанку батько розвідав усі можливі варіанти для втечі. Але останній потяг уже від’їхав...”.

За сільського лікаря заступилися місцеві угорці, тож на відміну від багатьох інших українських патріотів, його не репресували. А через місяць родина Окопенків таки виїхала з окупованого Закарпаття до родичів у Відень. Там генерал Андрій Окопенко очолив комітет з надання допомоги українським військовополоненим, у тому числі й закарпатським січовикам. Після війни його син Андреас закінчив Віденський університет, працював економістом у целюлозно-паперовій промисловості. Почав публікуватися з 1949 року. А з 1968-го – повністю перейшов на “творчий хліб”.

Шкода, що про свого талановитого земляка дізнаємося тільки тепер. Маємо шанс ще за життя Андреаса Окопенка видати його книжки українською мовою, яка для нього ніколи не була чужою. До слова, за твердженням “Нового довідника сучасної німецької літератури” (Відень-Берлін), стародавній козацький рід Окопенків “має пряме відношення до корифея української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка”. Але хто про це в Україні знає?..

 Повна версія


 Facebook
 Коментарі