СТАТТІ, ПУБЛІКАЦІЇ, ЛЕКЦІЇ

 Всі публікації   Рубрики   “Меценатство”


Автопробіг вихідного дня: 19 квітня. Комарівська школа-інтернат

23 квітня 2008 р. | Автор/джерело: Ольга Скрипкіна, Detdom.info
 45898

Цієї суботи вихованці Комарівської загальноосвітньої школи-інтернату I-II ступенів Чернігівської області не навчалися, хоч зазвичай у суботу мають уроки. Тут зустрічали гостей — команду «Detdom.info». Численні подарунки, майстер-клас перукарської майстерності, розучування вальсу і жарти клоуна — таким насиченим видався день.

Комарівську школу-інтернат утворили 1960 року на базі колишнього панського маєтку. Заклад розраховано на 320 вихованців, нині ж тут навчається і проживає 150 дітей. В архівах зберігається інформація про те, що було у школі-інтернаті і 315 учнів, розповідає заступник директора з навчально-виховної роботи Людмила Харченко.

— Останні два роки дітей побільшало. Ми думаємо, це пов’язано з виплатою допомоги при народженні: народжують заради грошей, знаючи, що згодом зможуть віддати дитину в дитячий будинок або школу-інтернат.

— Які діти навчаються у школі-інтернаті?

— Це діти, які не мають в селі, де мешкають, школи, і їм далеко добиратися, діти з багатодітних родин, діти-сироти, і діти, батьки яких позбавлені прав.
Діти із неблагополучних родин часто не знають, що таке мило, як користуватися ложкою чи виделкою, що борщ і хліб, або гарнір і котлету їдять разом. Коли перший раз їдуть відпочивати, беруть із собою з їдальні хліб: дома вони не наїдались. У нас виховується хлопчик (зараз він у 3 класі), мати якого пиячила, їсти не було чого, і щоб якось вижити, він їв хрущів. Навчається дівчинка, яку мати, не зважаючи на те, що дитині 9 років, не віддала до школи, бо та доглядала менших. Інший хлопець працював, але усе зароблене забирала мати-п’яниця. Влітку він пас телят із дорослими. Ті напивалися, йшли у село, а він лишався один у будці посеред поля біля лісу. Спершу боявся, а згодом звик до темноти, відчував, що поряд живі істоти. Отримані за роботу гроші вкотре забрала мати, тож, він прийшов до директора школи і попросився в інтернат. Зараз хлопець закінчує 9 клас і мріє бути електриком. Ми в Києві підібрали йому училище, звернулися з листом. Прийшла відповідь: якщо складе вступні екзамени, хоча б на 4 бали, то навчатиметься. Тепер він усіх питає: «Хто мене повезе?». Діти наші садять ліс у лісництві, допомагають зачищати площу, за це отримують гроші, та часто купують непотрібні їм речі. А цей хлопець запитує мене: «Ви не позичите 30 гривень? На кросівки не вистачає. Я ще працюватиму, вам віддам». Він знає, що отримає літнє взуття, але то будуть туфлі і босоніжки, бо спортивного ми практично не закуповуємо: на все не вистачає коштів. Хлопець скуштував гіркий шматок хлібу, але налаштований позитивно, і хочеться вірити, що все у нього складеться.

— Людмило Василівно, а як склалася доля ваших випускників?

— По-різному. П’ять років тому двоє дівчаток закінчили дев’ятий клас. Навчалися дуже добре. В одної — мати померла. А батька до її випуску ми розшукати не встигли. В іншої — батько помер, а мати лікувалася в психічній лікарні, та судом недієздатною визнаною не була. Тож, дівчатка не мали статуту сиріт, а отже і відповідних пільг. Коли вони вступили в прилуцьке педучилище, ми всім колективом вирішили підтримати дітей: дівчата приїздили на вихідні в школу-інтернат, ми давали їм їжу, гуманітарку. Через рік діти отримали статус, і більше не потребували нашої опіки. Зараз вони працюють.

Інша наша випускниця вийшла заміж, народила дитину. У школі-інтернаті вона перебувала разом із братом. Коли на матір завели кримінальну справу, та повезла їх до бабусі, висадила з електрички і наказала шукати бабу, у якої діти були лише раз. Діти розповідали, що йшли по полю, було холодно, вони плакали, але таки знайшли родичів. Вісімдесятилітня бабуся звернулася в службу у справах неповнолітніх, і дітей направили до нас. Ця дівчинка була до всього цікава, добре навчалася. Вона закінчила технікум і нині навчається заочно в Ніжинському педагогічному університеті.

За таких дітей радієш. А сумуєш, коли приходять листи з прокуратури і суду з проханням надати характеристику на учня. Зрозуміло: у дитини проблеми.

— Чи беруть зі школи-інтернату дітей-сиріт на виховання у родину?

— Беруть під опіку родичі. Маємо два усиновлення дітей до 10 років американцями.

— Яка особливість викладання в школі-інтернаті?

— Учитель у школі-інтернаті — більше, ніж учитель звичайної школи. У сумці вихователя завжди розчіска, нитка, голка, ножиці, ручки. (Сміється).

Учителя фізкультури Віталія Курінського вихованці називають «батя». Віталій Васильович розповідає, спортивний зал у школі-інтернаті не зачиняють.

— Наші діти переважно погано навчаються: тільки 37% мають достатній рівень знань, на всю школу 5 відмінників. Тож, діти реалізовують себе у спорті і в праці. Особливо це стосується дітей-сиріт. У них, на відміну від дітей, які мають батьків, надзвичайна воля до перемоги.

Нашу розмову перебивають.

— Віталію Васильовичу, коли ми гратимемо проти викладачів?

Запитує чотирнадцятирічний Женя. Він гравець футбольної команди закладу. У школі-інтернаті сім років, брав участь у змаганнях, і знає, що таке перемоги і поразки.

— Женю, за кого вболіваєш?

— Мені подобається футболіст Кака.

Крім футбольної у школі-інтернаті є й баскетбольна команда дівчат. Чимало вихованців прагнуть стати вчителем фізкультури. А п’ятнадцятирічна Оля — перукарем.

— Я маму давно не бачила (мама позбавлена батьківських прав — О. С.). Дома не була вже 6 років.

— І не хочеш поїхати?

— Ні. Я тут звикла.

— Братів чи сестер маєш?

— У мене є брат. Йому 6 років.

— Як звати?

— Не пам’ятаю… Він в іншому інтернаті. Є брат Юра, йому 14. Сестра Наталка, якій 16, і старший брат Андрій, йому 21.

— Приїздить у гості?

— Приїжджає.

— Олю, що б хотіла розповісти про свою школу-інтернат?

— У нас багато різних гуртків: вишивання, в’язання, співів, клуб «Намисто», діє ляльковий театр.

— Я помітила різні стенди. Хто малював?

— Вихователі. Ми допомагали.

— Як літні канікули проводите?

— Ми в таборах і на морі відпочиваємо.

— У вас новий корпус будують…

— Щоб дівчатка і хлопці мешкали окремо. Там житимуть дівчата сьомих, восьмих і дев’ятих класів, які гарно себе проводитимуть і будуть слухняними. У кімнаті буде по 4 чоловіки.

— А зараз в кімнатах скільки?

— По-різному. Нас дванадцятеро. Так нормально живемо.

Потреби школи-інтернату: ремонт і оснащення спортивного залу, ремонт і меблі для їдальні, взуття, верхній одяг, іграшки.

 Повна версія


 Facebook
 Коментарі